Інтерв'ю

Дмитро Ципердюк (Luiku) про майбутнє української музики: «Не є мейнстрімом у Європі, але, вірю, що буде»

З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну пройшло чотири місяці. Лідер гурту Luiku Дмитро Ципердюк розповів, яким був цей період для нього, що з минулого життя він захотів взяти з собою до тривожної валізки та як оцінює майбутнє української музики після звільнення від російського впливу.

Як ви відреагували на звістку про початок війни 24 лютого? Чи допускали до цього думку, що росія все ж наважиться на повномасштабне вторгнення?

Ранок 24 лютого я зустрів у своєму заміському будинку серед лісу на Київщині. Десь о 4-5-й годині мене розбудив дивний звук чи-то ракети, чи-то літака – щось пролетіло дуже низько. Після цього я вже не зміг заснути, встав о 6:30, зварив каву. Маю звичку вимикати телефон на ніч і вмикати його близько 8-9-ї години ранку. Але в той день зробив це одразу ж, як тільки підвівся. І коли у різних месенджерах посипалися десятки повідомлень, ще навіть не читаючи їх, я все зрозумів. Пам’ятаю мовчазне оціпеніння, дружина спускається з другого поверху, і я кажу їй: «Аня, почалася війна…». Напередодні нас «штурмували» наші родичі з Європи, наполягали, щоб ми виїхали до них. Проте нам не вірилось, що таке може статися. Рідні з-за кордону рекомендували зібрати й тривожну валізку. Якби не вони, я б цього не робив. Але за тиждень до повномасштабного вторгнення поїхав у свою столичну квартиру, забрав рештку документів, улюблене пальто дружини, пару своїх піджаків і лишив валізу з тим усім у багажнику авто. Зробив техогляд машини, а також вирішив вперше у житті залити повний бак. Зазвичай я заливаю не більше 20-30 л., за винятком дальніх поїздок у Європу. І так вийшло, що мій обслужений пікап з повним баком палива, з валізкою стояв собі на паркінгу посеред лісу протягом тижня.

Як та де переживали найскладніші перші тижні війни? Чи виникало бажання займатися творчістю чи, навпаки, були спустошені і не мали натхнення?

Перші тижні війни – дійсно найскладніші. Але, будучи творчою людиною, я при цьому ще й дуже організований. Тому з перших днів намагався розробити план наших дій, щохвилини спостерігаючи за новинами з фронту, зокрема за тим, як ворог просувається з півночі на Київ. Думав, чи їхати туди, записуватися в ТРО, чи залишатися і на місці шукати своє призначення, чи зрештою рушати на батьківщину в Івано-Франківськ. Певний час ми приймали у себе родичів та друзів із Києва. На третій день війни я зконтактував з найближчим блокпостом, намагався допомагати локально теплими речами, харчами тощо. І, звісно, що про творчість мова не йшла взагалі, думки були розбалансовані. Приблизно через днів десять ми вирішили їхати до Франківська: туди почала з’їжджатися наша велика родина з Харкова, наші старенькі батьки, які потребували допомоги. Збираючись в дорогу, я дивився на купу своїх інструментів – гітар, перкусій, на різноманітні парфуми, які випускаю під особистим брендом Chugaister farmhouse. Спочатку усе це спакував, а потім лишив, взявши із собою один улюблений парфум і одну гітару, адже думав: кому воно зараз потрібно, коли зовсім інші пріоритети. Вже на Західній Україні ми з дружиною, не вагаючись, записалися у волонтерський центр і подальші 2,5 місяці я займався перевозкою гуманітарних вантажів, Аня їх пакувала, плела маскувальні сітки. Але варто зазначити, що буквально на другий тиждень нашого перебування у Франківську я почав писати перші рядки майбутньої пісні, яку ми нещодавно презентували під назвою «Сонце на бетонних стінах» разом з польськими артистами: фолк-гуртом Dikanda та фронтменом рок-бенду Piersi Адамом Асановим. Згодом почали поступати дзвінки із карпатських готелів із замовленнями моїх парфумів, і тоді я взагалі був шокований. Моїм друзям із Київщини довелося пересилати мені поштою і парфуми, і музичні інструменти. Тож я доволі швидко повернувся до своїх улюблених справ, ще у березні.

Як змінились ваші стосунки з колегами по цеху та відношення до деяких з них під час війни?

Звісно, війна перевіряє людей і відносини. Кожен переживає стресові ситуації по-своєму. Я не звинувачую нікого, хто виїхав на Захід, намагаюся до всіх ставитися толерантно. З багатьма колегами-музикантами підтримуємо зв’язок, з деякими із них навіть пересікалися у волонтерському центрі.

А як щодо колег, знайомих з росії – чи підтримуєте з ними зв’язки і у якому форматі?

В цілому, коло моїх знайомих, родичів, друзів завжди базувалося в Україні та Європі, серед них – лише одиниці росіян, і тих я забанив 24 лютого. Вкрай важко щось донести зазомбованим людям. Цікавий факт: один мій давній знайомий росіянин, ще з армійських часів, надіслав мені листівку 23 лютого, вітаючи «с днем советской армии». Не знаю, чи то був знак, але до цього він мені ніколи нічого не надсилав. Я не відповів, а наступного дня забанив.

Як ви ставитесь до заяви організаторів «Євробачення» щодо перенесення місця проведення конкурсу з України до Англії?

Звісно, шкода. І я б дуже волів, щоб після чергової перемоги України і Kalush Orchestra ми приймали Євробачення, бажано в українській Ялті, але є реалії, є війна. На жаль, ніхто не може дати гарантій спокою найближчим часом, а це серйозний захід, який вимагає певних гарантій. Я безпосередньо неодноразово брав участь у Євробаченні як постановник деяких номерів артистів, як режисер Eurovision Village у Києві і розумію наскільки це серйозна технологічна, творча машина, яка працює фактично цілий рік від закінчення одного конкурсу до початку наступного.

Як, на вашу думку, зміниться українська музична індустрія та ваша творчість зокрема після перемоги України?

Нарешті українська музична індустрія досконально зміниться! Нарешті відкинеться усе те, що нам заважало бути самостійними в цій сфері. Розвиватися будемо семимильними кроками, без зайвих втручань, без нав’язування форматів музики, без гастролей російських артистів. У нас вже є крутий національний продукт, який ротується на радіостанціях, збирає великі стадіони, який, на жаль, ще не є мейнстрімом у Європі, але, вірю, що буде. І в нас дуже велике шоу-бізнесове майбутнє. Ми маємо чудову країну, талановитих артистів, потужну технічну індустрію, звук, світло, сценічні засоби, креативних молодих людей, які усе це реалізовують. Я сам як режисер і художник-постановник беру у цьому участь і дуже тішуся, що молоді люди не тільки дихають мені у спину, а навіть перестрибують, і це добре. Радітиму новим крокам сучасної української музики без російського впливу та російської агресії.